Ареф’єв Анатолій Васильович
Анатолій Ареф’єв: на століття майстра

На архівній течці з особовою справою Анатолія Васильовича Ареф’єва, народного художника СРСР, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, стоїть гриф «зберігати постійно». Гортаючи пожовклі сторінки, чіпляюсь поглядом за останній лаконічний запис: «27.01.1989 р. припинив роботу у зв’язку зі смертю»… Але відчуття, що він усе ще з нами, десь тут, близько – не полишає. Надто сильною і яскравою була присутність цієї людини. Так багато вклав Анатолій Васильович у наш театр, що спадщиною його живемо і досі. Створені ним декорації та костюми продовжують життя виставам.

Так, час безжальний: щось зношується, тьмяніють фарби, міняються естетика, мода, сценічні технології. Але, в головному, що визначає художню цінність, художник не старіє з роками. Все такий же сучасний, багатогранний, метафоричний. «Князь Ігор», «Лебедине озеро», «Борис Годунов», «Шопеніана», «Кармен-сюїта», «Тисяча і одна ніч», «Спляча красуня», «Паяци»… Час від часу його вистави відправляють на «лаву запасних». Але коли – через сезон, другий – вони вертаються на сцену, таке враження, що не просто відлежувалися в театральних «кишенях». Щось нове, непомічене раніше, відкривається в них. Така властивість таланту цього унікального майстра.

Справжні театральні художники завжди велика рідкість. Як зародився в сільському вчителеві малювання інтерес до високого мистецтва опери та балету – нерозгадана таїна. Правда, учительство Ареф’єва тривало недовго: в 1936-му почалося, а в 1941-му грянула біда, яка примусила поміняти олівець і пензель на гвинтівку. У складі піхотних військ тричі поранений солдат Ареф’єв пройде з боями Україну, Румунію, Польщу, Чехію. Закінчить війну в Німеччині у званні капітана. Мирне життя власник численних бойових нагород почне на скромній посаді художника-декоратора в Киргизії. Віднині його головною справою буде театр опери і балету у Фрунзе. Вже в 1949 році Ареф’єв став його головним художником. І чверть століття, хоч як умовляли Анатолія Васильовича гінці-рекрутери з куди престижніших театрів, залишався йому вірним.

Місце роботи і проживання поміняв лише в 1971 році. Волжанин за народженням, він повернувся до рідних берегів. Ненадовго, бо піддався спокусі створити новий театр. Звести його з нуля, з першої цеглини. Не обтяжений рутиною зношених канонів, він повинен мати своє обличчя. Так в 1973 році Ареф’єв з’явиться в Україні, де воював на Першому і Другому Українських фронтах. В історію Дніпровського театру опери та балету увійде на правах засновника.

«Не було б Ареф’єва, нічого б не було. Він – фундамент театру. Перший! Решта – потім і з великим відривом, – почую від народної артистки СРСР Нонни Андріївни Суржиної. – Вже безнадійно хворий (зла хвороба дошкуляла) він не полишав театр. Робив усе можливе, щоб відповідальні гастролі колективу, останні в його житті, на головній сцені країни пройшли достойно. Щадити себе не вмів».

Ареф’єв без вагань прийняв запрошення очолити художньо-постановочну частину оперного театру, який стояв ще у риштуванні. В глибині душі він був невиправним романтиком. Захоплений ідеєю створення нової справи, щедро віддавав їй багатий професійний досвід і талант. Авторитет його в театрі незаперечний. О дев’ятій ранку він починав щоденний обхід підпорядкованих йому володінь. Пошивний цех, декораційний, бутафорський, столярний. Умів усе і знав про все. Учив усьому не лише в професії, але й натхненному служінню театру. І хоч Анатолій Васильович – вчитель украй суворий і вимогливий, ареф’євські майстер-класи донині згадують з глибокою ніжністю.

Учнів набирав сам. Виховані в любові до театру, добре навчені, вони пишалися вчителем, його школою і уроками. Ще працюють ті, кого він учив і плекав: лауреат премії ім. А. Ареф’єва – Інна Хохленко, Роза Комісарик – художник світла, Тетяна Купріянова – художник-модельєр, Борис Бакі – начальник електроосвітлювального цеху, Ольга Бакунєва – машиніст сцени, Ольга Бібаніна – начальниця дільниці обробки жіночих костюмів.

Саме в Дніпровській опері Анатолій Васильович повною мірою реалізував талант, яким наділили його небеса. Театр Ареф’єва не тільки плід його фантазії, багатої художньої уяви. Обдарований інженер, він розробляв і розраховував складні конструкції. Майстер найвищої кваліфікації, він знав особливості матеріалів, із яких творив свій сценічний світ. Потужне обдарування художника, помножене на рідкісну працездатність і пристрасть до творчості, давали виняткові результати. Його сценографія заворожувала, дивувала, хвилювала. Перші глядацькі оплески у спектаклі призначалися йому. Він володів здатністю закохувати глядачів у магічний простір сцени. Насичував його красою, гармонією фарб, світловими ефектами, незвичайною фактурою. Але створення видовища не було самоціллю. «Є музика над нами!..». Вона – головна складова музичного театру. Він слухав і відчував зміст і стиль музичної драматургії, умів відобразити їх сценічно зримо. Працював на оперно-балетних сценах України, Білорусі, Росії, в країнах зарубіжжя. Ескізи Ареф’єва неодноразово експонувалися на міжнародних виставках Європи і Америки. Його ім’я слугувало гарантією високої театральної культури. У фондах двох дніпровських музеїв – Історичному і Художньому – зберігаються оригінали ескізів декорацій і костюмів Анатолія Васильовича Ареф’єва. Це не тільки вияв поваги людей до майстра, який залишив яскравий слід у біографії оперного театру. Але й усвідомлення необхідності істинного таланту в непевні часи загальної переоцінки духовних і культурних цінностей. Майже 30 років театр живе без свого МАЙСТРА. Посада головного художника вакантна досі. І сьогодні Дніпровський академічний театр опери та балету продовжує жити надбанням художника, дбайливо зберігаючи його сценографію.